Потрібно вчити людей бути вільними від обставин

Автор Treners

Львівська Газета
Розмова з Василем Полуйком, громадським лідером

Цікаву ініціативу – запровадження народних шкіл для дорослих у містечках і селах Львівщини – взявся реалізувати Західноукраїнський ресурсний центр, який ще 1998 року взяв курс на працю з розвитку громади. Властиво, на межі ХІХ та ХХ століть Україна вже проходила період просвітництва у форматі народних шкіл для дорослих, якими опікувалися товариства “Просвіта” та “Сільський господар”.

Але історія таки рухається по спіралі: на початку ХХІ століття знову заговорили про необхідність освіти громадян, зокрема, мешканців сільських громад, аби вони могли почуватися конкурентно в сучасному суспільстві. Про це – розмова з президентом Західноукраїнського ресурсного центру (ЗУРЦ) Василем Полуйком.

– Організовувати народні школи для дорослих – справа не така вже й проста, тим паче нині, коли багато що вимірюють грошима. Для чого цей клопіт громадській організації, тим паче, з огляду на те, що йдеться про організацію шкіл для селян, а майже всі члени вашої структури мешкають у місті?

– ЗУРЦ 80% своєї роботи, попри місце проживання моїх однодумців, присвячує громадам сіл і малих міст. А причин, чому ми вирішили запровадити такі школи, є декілька. Часто чуємо від сільських голів, що селяни відмовляються від земельних паїв (і це тоді, коли земля має стати товаром), причому не через якісь поважні причини, а через елементарне незнання, і ніхто не намагається пояснити, що вони втрачають.

Іще один аргумент ми привезли зі США, де аналітики їхнього держдепартаменту акцентували: коли не буде просвіти всередині країни, нашій державі нічого розраховувати на якісь перспективи. Оскільки маємо великий досвід роботи з дорослою аудиторією, то подумали: а чому б не взятися за відновлення ідеї народної школи. Та й вигадувати щось особливе не потрібно: такі школи були успішними не лише в Україні, а й загалом у Європі. Автором концепції народної школи вважають данського священика та громадського діяча Миколая Фридерика Северина Грундтвіга, а перший Народний університет у німецькому Реденсбурзі відкрили 1842 року. Не нова ця ідея і сьогодні: такі школи успішно функціонують у багатьох європейських державах.

– Чого ви хочете навчати?

– Мені випало побувати в одній зі шкіл у сусідній Польщі. Там викладають чотири предмети: комп’ютерну грамотність, сучасне рільництво, народне ремесло (що цікаво – з педагогічним ухилом: на заняття батьки мають приходити лише з дітьми) й основи педагогіки та виховання. В наших реаліях це могла б бути правова освіта (скажімо, правові основи земельних відносин, що сьогодні особливо на часі) або ще щось. Головне – аби було середовище, готове сприймати цю науку, та люди на місцях, які хотіли б змінити життя на краще.

– Щось реальне в справі створення таких народних шкіл уже зроблено, чи все це наразі тільки гарна ідея?

– Про те, що таку школу десь відкрили, говорити ще рано. Але передумови до виникнення народних шкіл в окремих населених пунктах уже є. Поки що ми хочемо привернути до цього увагу, щоб громадськість почала говорити про це, тоді працюватиметься значно легше. Плануємо спиратися на Церкву (маємо гарні взаємини з патріаршою комісією в справах молоді УГКЦ та зі школою мирянського лідерства УКУ), Інститут підвищення кваліфікації вчителів і на свої напрацьовані зв’язки з органами місцевого самоврядування.

Мені видається, що нині стосовно села в місті існує певна – абсолютно несправедлива – зверхність. Хоча мова просто про різні культури – міську та сільську. Представники сільських громад (передовсім ідеться про молодь), приїжджаючи до міста, на жаль, не мають дороговказів, як потрібно поводитися, якою насправді є міська культура. Оскільки інтелігенція перебуває десь на власних орбітах, ці начебто дороговкази починає пропонувати міська субкультура. Не знаючи, як діяти, людина потрапляє під її вплив, і в підсумку отримуємо те, пишатися чим немає жодних підстав.

– Чи готові сільські та містечкові громади сприймати те, чого ви маєте намір їх навчати? Адже упередження існує не лише з боку міста до села, а й навпаки?

– Одразу хочу зауважити, що ми не будемо безпосередньо вчити селян тих чи інших дисциплін. Наше завдання – показати, як навчати дорослих та як організувати таку школу. А що саме в ній викладатимуть, залежатиме від того, які ресурси є доступними в тій чи іншій місцевості. Тобто беремо на себе забезпечення першопоштовху. Стосовно ж готовності людей почути нас, то на початках треба йти саме туди, де люди внутрішньо готові, бо насправді сільські громади дуже різні за своїм рівнем розвитку. Тоді буде можливість навчання менш підготовлених громад через приклад. Коли нас запитуватимуть – а для чого їм це, ми розповідатимемо про досвід сусіднього села, міста, району, де така школа вже функціонуватиме, про той позитив, який матиме від неї громада. А що цей позитив буде – сумніву немає. Як і в тому, що це справді дуже важливо та на часі. Уявіть собі – за статистикою Львівська область є першою в Україні за кількістю сільського населення в абсолютному вимірі. Це той мільйон мешканців, від якого не останньою чергою залежить загальний рівень життя в державі.

Професор Папської академії в Сан-Паоло Пауло Фрейре, казав, що навчальний процес – це практика свободи, а не конформізму (тобто узгодження з наявним станом речей). Ось ми й хочемо, щоб ця ініціатива стала практикою свободи, а не миріння з речами, які диктує навколишня дійсність.

– Тобто вчитимете бунтувати?

– Ні, намагатимемося вчити людей бути вільними. Працюючи з однією сільською громадою, ми попросили селян уявити своє життя через десять років. І були шоковані: для них це стало надскладним завданням. На подорож у часі вони були не спроможні. Про який поступ може йтися? Тільки коли людина думає, прагне, ставить собі орієнтири на краще життя, вона спроможна наблизитися до нього...

Розмовляла Ярина Коваль